Читайте також Де про чистилище написано в Біблії? та Що рання Церква вірила про чистилище?
Spe Salvi, енцикліка Папи Бенедикта XVI про надію, включає вісім абзаців на тему нашого суду, “як обставин для навчання та практикування надії”.
Частиною того, що німецький понтифік ілюструє в цьому розділі, є чистилище. Він каже: “Суд Божий — є надією, тому що він є справедливістю і тому, що він є благодаттю”.
Ось уривок із чотирьох абзаців цього розділу, який особливо підходить для нашої молитви та роздумів на спогад про душі померлих. Виділення жирним шрифтом — наше власне.
__
45. Ця рання юдейська ідея проміжного стану включає точку зору, що ці душі не просто перебувають у своєрідному тимчасовому утриманні, але, як ілюструє притча про багача, вони вже покарані або переживають тимчасову форму блаженства. Існує також думка, що цей стан може включати очищення та зцілення, коли душа дозріває для спілкування з Богом. Рання Церква прийняла ці концепції, а в Західній Церкві вони поступово переросли в доктрину чистилища. Нам не потрібно тут розглядати складні історичні шляхи цього розвитку; досить запитати, що воно насправді означає. Зі смертю наш вибір у житті стає остаточним – наше життя повстає перед Суддею. Наш вибір, який протягом цілого життя набуває певного вигляду, може мати різноманітні форми. Можуть бути люди, які повністю знищили своє прагнення до правди і готовність любити, люди, для яких все стало брехнею, люди, які жили ненавистю і придушили в собі всю любов. Це жахаюча думка, але тривожні профілі такого типу можна побачити в певних постатях нашої власної історії. У таких людей все було б невиправним, а знищення добра було б безповоротним: це те, що ми розуміємо під словом “пекло” [37]. З іншого боку, можуть бути люди, які є абсолютно чистими, повністю пронизаними Богом і, таким чином, повністю відкритими для своїх ближніх, — люди, для яких спілкування з Богом навіть зараз дає напрямок всієї їхньої істоти і чия подорож до Бога приносить до сповнення те, чим вони вже є [38].
46. Проте ми знаємо з досвіду, що жоден із цих двох варіантів не є нормальним у житті людини. Для переважної більшості людей — ми можемо це припустити — у глибині їхнього буття залишається остаточна внутрішня відкритість до істини, до любові, до Бога. Однак у конкретних життєвих виборах воно прикривається все новими компромісами зі злом — багато бруду покриває чистоту, але жага чистоти залишається і вона все одно постійно виринає з усього підлого і залишається присутньою в душі. Що відбувається з такими особами, коли вони постають перед Суддею? Чи раптом перестане мати значення вся нечистота, яку вони накопичили за життя? Що ще може статися? Святий Павло у своєму Першому Посланні до Коринтян дає нам уявлення про різний вплив Божого суду залежно від конкретних обставин кожної людини. Він робить це, використовуючи образи, які певним чином намагаються виразити невидиме, але ми не можемо концептуалізувати ці образи — просто тому, що ми не можемо ані бачити світ за межами смерті, ані не маємо його досвіду. Павло починає з того, що християнське життя будується на спільній основі: на Ісусі Христі. Ця основа залишається стійкою. Якщо ми твердо стояли на цьому фундаменті і будували на ньому своє життя, то знаємо, що його не можна відняти у нас навіть після смерті. Далі Павло продовжує: “Коли ж хтось на цій основі будує з золота, срібла, самоцвітів, дерева, сіна, соломи, – кожного діло стане явне; день бо Господній зробить його явним; бо він відкривається в огні, і вогонь випробовує діло кожного, яке воно. І коли чиєсь діло, що його він збудував, устоїться, той прийме нагороду; а коли чиєсь діло згорить, то він зазнає шкоди; однак він сам спасеться, але наче крізь вогонь.” (1Кор 3:12-15). У цьому тексті в будь-якому випадку очевидно, що наше спасіння може приймати різні форми, що деяке з того, що побудовано, може бути спалено, що для спасіння ми особисто повинні пройти крізь “вогонь”, щоб стати повністю відкритими на прийняття Бога і спроможними зайняти наше місце за столом весільного Бенкету у вічності.
47. Деякі сучасні богослови дотримуються думки, що вогонь, який спалює і спасає, є сам Христос, Суддя і Спаситель. Зустріч з Ним є вирішальним актом вироку. Перед Його поглядом тане вся брехня. Ця зустріч з Ним, так як вона обпалює нас, перетворює і звільняє нас, дозволяючи нам стати по-справжньому самими собою. Все, що ми будуємо протягом свого життя, може виявитися простою соломою, чистим шумом, і воно руйнується. Але в болі цієї зустрічі, коли для нас стають очевидними нечистота і хворобливість нашого життя, криється спасіння. Його погляд, дотик Його серця зцілює нас через безперечно болісне перетворення, “наче крізь вогонь”. Але це благословенний біль, у якому свята сила Його любові пронизує нас, як полум’я, дає нам змогу стати цілком собою і, таким чином, повністю Божими. Таким чином взаємозв’язок між справедливістю та благодаттю також стає зрозумілим: те, як ми проживаємо наше життя, має значення, але наша оскверненість не заплямує нас назавжди, якщо ми принаймні продовжуємо прагнути до Христа, до істини та до любові. Справді, вона вже було спалена через Христові Страсті. У момент суду ми переживаємо і поглинаємо переважну силу Його любові над усім злом у світі і в нас самих. Біль любові стає нашим спасінням і нашою радістю. Зрозуміло, що ми не можемо обчислити “тривалість” цього трансформуючого горіння за хронологічними вимірами цього світу. Перетворюючий “момент” цієї зустрічі уникає земного розрахунку часу – це час серця, це час “переходу” до спілкування з Богом у Тілі Христовому [39]. Суд Божий – це надія, тому що він є справедливість і тому, що він є благодать. Якби це була просто благодать, завдяки якій усе земне перестало б мати значення, Бог все одно був би зобов’язаний нам відповісти на питання про справедливість — важливе питання, яке ми ставимо перед історією та перед Богом. Якби це була лише справедливість, то врешті-решт вона не могла б принести усім нам нічого крім страху. Втілення Бога у Христі настільки тісно пов’язало обидва – суд і благодать, – що справедливість міцно встановлена: усі ми здійснюємо своє спасіння “в острасі та трепеті” (Флп 2:12). Проте благодать дозволяє всім нам сподіватися і з довірою йти назустріч Судді, якого ми знаємо як нашого “Заступника”, або parakletos (пор. 1Йо 2:1).
48. Тут слід згадати ще один момент, оскільки він важливий для практики християнської надії. Рання юдейська думка включає ідею про те, що через молитву можна допомогти померлому в цьому проміжному стані (див. напр. 2Макк 12:38-45; І ст. до Хр.). Еквівалентна практика була легко прийнята християнами і є спільною для Східної та Західної Церкви. Схід не визнає очищувальних і спокутних страждань душ у потойбічному світі, але визнає різні рівні блаженства і страждання в проміжному стані. Однак душі покійних можуть отримати “заспокоєння та освіження” через Євхаристію, молитву та милостиню. Віра в те, що любов може сягнути потойбічного життя, що можливі взаємні дарування та отримання, при якому наша прихильність один до одного триває за межами смерті — це було фундаментальним переконанням християнства протягом століть і залишається джерелом втіхи в наш час. Хто б не відчував потреби передати своїм покійним близьким знак доброти, жест подяки чи навіть прохання про прощення? Тепер виникає ще одне запитання: якщо “чистилище” — це просто очищення через вогонь у зустрічі з Господом, Суддею і Спасителем, як може втрутитися третя особа, навіть якщо він чи вона особливо близькі до іншої? Коли ми ставимо таке запитання, ми повинні пам’ятати, що жодна людина не є островом, сама по собі. Наші життя пов’язані одне з одним, через незліченну кількість взаємодій вони пов’язані між собою. Ніхто не живе ізольовано. Ніхто не грішить ізольовано. Ніхто не врятується ізольовано. Життя інших безперервно переливається на моє: у тому, що я думаю, кажу, роблю і досягаю. І навпаки, моє життя виливається в життя інших: і на краще, і на гірше. Тому моя молитва за іншого не є чимось стороннім для цієї людини, чимось зовнішнім, навіть після смерті. У взаємопов’язаності Буття моя вдячність іншому — моя молитва за нього — може зіграти невелику роль у його очищенні. І для цього не потрібно перетворювати земний час на Божий: у спілкуванні душ простий земний час витісняється. Ніколи не пізно торкнутися серця іншого, і це ніколи не стається надаремно. Таким чином ми додатково проясняємо важливий елемент християнського поняття надії. Наша надія — це завжди надія за інших; тільки так це справжня надія і для мене [40]. Як християни, ми ніколи не повинні обмежуватися питанням: як я можу врятуватися? Треба також запитати: що я можу зробити, щоб інші були врятовані і щоб і для них зійшла зірка надії? Тоді я зроблю все можливе для власного особистого порятунку.
Примітки
[37] Пор. Катехизм Католицької Церкви, 1033-1037.
[38] Пор. Катехизм Католицької Церкви, 1023-1029.
[39] Пор. Катехизм Католицької Церкви, 1030-1032.
[40] Пор. Катехизм Католицької Церкви, 1032.
Автор: Kathleen N. Hattrup
Джерело: Aleteia
Переклад з англійської: Максим Гонтар
Фото: Papa Benedetto XVI – Pentling (2006)